mega888

"Вулицями рідного міста"

   Мета: ознайомити студентів з історичними пам’ятками Путивльщини, з історією Путивля, відомими людьми, які проживали на території міста; формувати соціо-культурну компетентність, навчити розуміти такі поняття як «духовність», «духовна культура», «самовдосконалення», «свідомість»; виховувати почуття власної гідності, любові до духовних надбань свого народу.

    І. Виступ.

Еле - еле прошумели ели
Свой мотивчик праздный : «Ты - ли? Ты – ли?»
Желтых листьев намело на мели,
В водах Сейма облака застыли…
Осень женщиной медноволосой
На меня, грустя, глядит украдкой.
Я шепчу ей: «Всё, как надо, осень,
Всё в порядке, осень, всё в порядке».
(Слова - А.Педяша, музика – Г. Ланіна)

    ІІ. Основна частина

    1.     Виступ ведучих «Сторінками історії Путивльщини»

   Над стрімкими схилами тихоплинного Сейму в мальовничій місцевості розкинувся стародавній Путивль – місто з багатою тисячолітньою історією.
   Сучасний Путивль – невелике провінційне містечко з населенням приблизно 15500. Знаходиться за 100 км на північний захід від обласного центру міста Суми і з 22 км від залізничної станції Путивль.
   За даними археологічних досліджень місто виникло в Х столітті . Вперше Путивль згадується в Іпатіївському літописі під 1146 роком.
   Давньоруський Путивль оспівано у видатній пам’ятці світової літератури – поемі «Слово о Полку Ігоревім». В основу її сюжету покладено історичну подію – похід 1185 року сіверських князів на половців, войовничих кочівників, які мешкали в степах Східно – Європейської рівнини. «Плач Ярославни» є однією з найліричніших сторінок поеми. 1223 рік – битва з монголо-татарами та зруйнування Путивля військом Менгу-Хана.
   У 16-17 ст. Путивль – одне з найважливіших міст Росії. За площею і кількістю населення він переважав такі великі міста як Псков, Смоленськ , Чернігів. У той час у Росії було лише сім кам’яних фортець, серед них – Путивльська. Неприступністю та міцністю путивльської фортеці захопився сірійський мандрівник і дипломат, архідиякон Павло Алеппський. «Фортеця Путивля велика і чудова, неприступна і міцна найвищою мірою, високо і добре влаштована на високій основі; вся наповнена будинками і жителями. Вона розташована на окремій крутій горі і містить усередені водойму, у яку вода надходить потай колесами з річки. Усередені неї є інша фортеця, ще міцніша і неприступніша, з вежами, стінами, ровами, з безліччю гармат великих і малих, які розташовані одні над іншими в кілька рядів…»
    У 16-17 століттях Путивль був центром міжнародної торговлі та великим ремісничим осередком.
    Визначну роль Путивля у вітчизняній та світовій історії підтверджується і тим, що місто свого часу відвідали такі історичні особи як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро І, а також високопоставлені церковні ієрархи: єрусалимські патріархи Феофан (1620) та Пассіо ( 1649), константинопольського патріарх Афаналіо (1653), антіохійський патріарх Маракріо (1654)
    Нарприкінці 17 століття Путивль почав поступово занепадати. Могутній оборонний фортест на південних рубежах Росії поступово перетворився в тихе повітове містечко в центрі країни.
    Із 1784 року Путивль, згідно з указом Катерини ІІ, почали перебудовувати за європейським зразком, як і Петербург, вулиці перетиналися під прямими кутами. Таке планування залишилося й сьогодні.
    У 19 столітті – на початку 20 століття Путивль – повітове містечко Курської губернії. Процвітали кустарні ремесла і торгівля. Путивль залишися таож важливим релігійним центром.
    У 1939році Путивльський район увійшов до складу Сумської області.
Разом з усією країною Путивльська земля пройшла через й через буремні випробування 20 століття.
    У часи Другої світової війни на Путивльщині сформувалося й почало діяти з’єднання партизанських загонів Сумщини під командуванням легендарних С.А.Ковпака і С.В. Руднєва. Партизани пройшли з боями від Путивля до Карпат, а потім, у складі Першої Української партизанської дивізі, здійснили не менш героїчний похід на Сан і Віслу.

   2.     Повідомлення теми виховної години

Путивлю, легендарний, солов’їний,
Ти – Батьківщина сонячна моя!
У золотім намисті України
Хай сяє навіки твоє ім’я!
Прямих твоїх вулиць мережа струнка,
На кожному кроці історії подих.
І кручі твої омива Сейм-ріка
Що котить століттями тут свої води.
Тема нашої виховної години «Вулицями рідного міста»

    3.     Проведення усного журналу «Вулицями рідного міста»

    Розглянемо пропозиції комісії з упровадження вулиць м. Путивль, враховуючи пропозиції, надані рішенням виконавчого комітету Путивльської міської ради від 28.10.2015р. «Про перейменування вулиць міста Путивля» керуючись ст25,26 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні», міська рада вирішила перейменувати вулиці міста Путивль згідно додатку.
Студенти нашої  групи  підготували інформацію про виникнення, розвиток, пямятки вулиць нашого міста.

    1)    КУРСЬКА-КІРОВА-СВ. КНЯЗЯ ІОАННА ПУТИВЛЬСЬКОГО

    Центральна вулиця Путивля - Курська отримала свою назву в кінці ХVІІІ століття від напрямку, що йшов  у бік губернського міста Курська, до складу якого на той час входив Путивльський повіт. Починалася вона в ХІХ столітті від Кузнечної площі. По обидва її боки знаходились невеличкі будинки міщан, розкішні панські маєтки, будинок дворянських зборів, маєтки багатих купців, будинок воїнського присутствія, поліцейська управа, в головній її частині знаходився міський ринок, Торгова площа, купецькі торгові ряди, Курдюмовська богадільня, житлові одно-та двоповерхові будинки. За ними – Двохрамський пагорб, і через 600 метрів вулиця закінчувалася.               
    На Курській знаходились чудові пам’ятки культового зодчества: церкви – Благовіщенська, Воскресенська, Покровська, Двохрамна, а також Імператорська каплиця, освячена в 1898 р. на честь Олександра Невського, збудована коштом ченців Молчанського монастиря, яку, на жаль, було зруйновано восени  1929 року.
    Вулиця Курська в ХІХ – на початку ХХ століття представляла свого роду осередок різних торгових операцій. Купці 1-ї гільдії, брати Пономарьови, наприклад, були на Курській володарями Торгових рядів, що являли собою довгий, витягнутий вздовж вулиці одноповерховий будинок, архітектура якого  відноситься до пізнього класицизму кінця ХIХ століття. Торгові ряди зберегли свою архітектуру й досі мають привабливий європейський вигляд. У наш час використовуються як комунальний заклад «Путивльський комунальний ринок» та приватними підприємцями.
    Заслуговує на увагу також первісно магазин посуду купця Олексія Михайловича  Брянцева – двоповерхова пам’ятка архітектури місцевого значення, що знаходиться поряд з торговими рядами. Це була єдина в Путивлі будівля, споруджена з червоної цегли на початку ХХ століття в своєрідному стилі модерн. Зараз це - торговий дім «Київська Русь», що належить сучасному підприємцю, депутату Сумської обласної ради Г.П. Меньшовій. Будинок відреставрований і знаходиться в гарному стані.        Поряд торгові будинки - продуктовий і  лікеро-водочний магазини, які колись належали купцям Прокопу Семеновичу Гриненко, Віктору Костянтиновичу Клєщевському та Олексію Івановичу Свірідкіну.                             
    У 1930 р. в СРСР була створена спеціальна структура для торгівлі з іноземцями, яка отримала назву «Торгсин».  З 1931 р. магазини  «Торгсину» стали обслуговувати  і радянських  громадян, які мали валюту та коштовності. Був такий магазин і в Путивлі. Відкрили його на Курській влітку 1933 року, в приміщенні двоповерхового будинку ювелірного магазину, який належав до революції купцю 1-ї гільдії Максиму Золотарьову. Магазин  скуповував від населення золото, срібло, монети. Директором магазину був М.Є. Бутов. Проте, після Голодомору  1932-1933 рр., населення Путивльщини не так жваво та охоче зносило до приймального пункту цінності. В кінці березня 1934 року крамницю закрили. Зараз у цьому приміщенні функціонує приватна аптека «Вежафарм».
    На цій вулиці знаходиться також Центр позашкільної роботи. В дореволюційні часи на цьому місці стояла Покровська церква. ЦПР виник у 1945 році  з невеликого Будинку піонерів і жовтенят, де діяло вісім гуртків, які відвідувало близько п’ятдесят школярів, і розміщувався він тоді в приміщенні колишньої жіночої гімназії.
   У серпні 1990 року Будинок піонерів отримав сучасне приміщення, одне із найкращих  типових зразків будівництва позашкільних закладів в Україні.
   Сьогодні ЦПР - багатопрофільний позашкільний дитячий заклад, де працює понад  тридцять навчальних груп, які відвідують 623 учня. До їх послуг – два комп’ютерні класи з мережею Інтернет, зимовий сад, виставкова і актова зали, районний музей освіти,  діють музична школа і дитячо-юнацька  спортивна школа (ДЮСШ), плавальний басейн.                                
    У центрі вулиці розмішена загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №2, що  була відкрита в 1920 році, тобто після встановлення в місті радянської влади, на базі повітового реального училища. Школа знаходилася у невеликому двоповерховому будинку служниць графа Андрія Івановича  Головіна (будівля на вулиці Першотравневій, напроти районного відділу освіти). Першим директором школи був Ю.М. Преображенський. Називалася вона школою ІІ-го ступеня. У вересні 1937 року їй було надано статус середньої. Її директором став Григорій Якович Базима (у роки Другої світової - начальник штабу партизанського з’єднання  С.А. Ковпака). Григорій Якович   був дуже працьовитою людиною, педагогом за покликанням душі. Завдяки його клопотанням, у вересні 1967 року перед міськими учнями було відкрито двері нової, спеціально збудованої середньої школи №2. У 1971 році в школі створено музей, який носить  його ім’я. Біля школи в 1976 році встановлено пам’ятник відважному ковпаківцю. До нашого часу на території школи збереглася богадільня, що збудована  в 1872 році  і утримувалася в ХІХ – на початку ХХ ст. коштом купця 1-ї гільдії Григорія Миколайовича  Курдюмова. Після війни  тут знаходився  дитячий притулок.
    Сучасний Путивль – тихе провінційне містечко на північному сході Сумської області, з населенням шістнадцять тисяч,  з оновленими назвами вулиць, площ і провулків. Слід зазначити, що питання про перейменування путивльських вулиць неодноразово порушувалось після 1991 року, коли Україна стала Незалежною державою. Прийнятий у 2015 році Закон України «Про засудження комуністичного і тоталітарних режимів в Україні» забороняв залишати комуністичну топоніміку в назвах вулиць і провулків.  Те, що керівництво країни зробило в кінці 2016 року, - не нищення історії, а навпаки, - повернення до неї. Замість штучних радянських назв багатьом вулицям і провулкам нашого міста повернено їх історичні назви. Так, центральній вулиці Путивля, яка носила ім’я політичного діяча сталінської доби С.М. Кірова, спочатку було повернуто назву Курська, яку вона дійсно носила до революції. Однак, враховуючи нинішню політичну ситуацію, коли РФ веде неприховану агресію на сході нашої держави, була висунута пропозиція - центральну  вулицю міста перейменувати в проспект і надати йому ім’я Святого князя Іоанна Путивльського – страстотерпця і чудотворця, убитого монголо-татарськими загарбниками за християн у ХІІІ столітті та зарахованого до ліку святих  у ХІХ столітті.

    2)    АФАНАСІЇВСЬКА-ЛУНАЧАРСЬКОГО-МИКОЛИ МАКЛАКОВА
     
   Сучасна вулиця Миколи Маклакова мала свою первісну назву  Афанасіївська, яку набула від однойменної назви церкви з бічним вівтарем Св. Кирила. Ця церква вперше згадувалася в судній грамоті  патріарха Філарета  (1627 р.) і в Євангелії (1751 р.), що зберігалися в Спасо-Преображенському соборі. Церква  була дерев’яна, маломістка і знаходилась на той час в районі присадибної ділянки господарів нинішнього будинку № 82. У ХІХ ст. храм розібрали, а приход приєднали до Спасо-Преображенського собору.                                           
   Протяжність сучасної вулиці Миколи Маклакова сягає 2 км 700 м. Свій початок вона бере в пустинній північно-східній частині міста, де знаходиться невелике Путивльське районне автошляхове підприємство – філія Сумського обласного відкритого акціонерного товариства державної  акціонерної компанії «Державні дороги України». Далі вона проходить вздовж коротеньких вулиць - Кузнечної, Базими, Спортивної, що беруть від неї свій початок, і пересікає різні за своєю протяжністю вулиці: Глухівську, Горького, Князя Володимира, Вознесенську, Кролевецьку, Шевченка, Руднєва, Двохрамну. А закінчується вулиця -  поблизу Троїцького яру.                             
   Рядова забудова вулиці Маклакова, як у цілому й міста у ХVІІІ-ХІХ ст., була садибною, переважно одноповерховою. Житлові  й господарські споруди стояли вздовж вулиць зі значними розривами. Внутрішньо квартальні простори займали сади, городи, на яких у ХХ столітті та й останнім часом з’явилися нові будинки.                                                                          
   На цій вулиці знаходиться будівля колишнього ремісничого училища Маклакових - одна із визначних архітектурних пам’яток нашого міста, що побудована у псевдоготичному стилі в 1886 р. (на капітал мецената в 40 тисяч). Благодійник також фінансував і діяльність самого ремісничого училища. Заклад відносився до розряду нижчих ремісничих училищ Міністерства народної освіти Російської імперії і мав п’ятирічний курс навчання. Після закінчення училища, випускникам передбачалася пільга на скорочення в армії. За бажанням заповідача, училищу було присвоєне звання «Маклакових» для увічнення пам'яті його батьків - Степана Миколайовича та Ганни Андріївни і глибокої до них поваги.                                                
   Ім’яМ.С. Маклакова довгий час було невиправдано забуте. І тільки останніми роками науковому співробітнику Державного історико-культурного заповідника О.М. Лєпьошкіній вдалося  зібрати чимало цікавих відомостей про нашого славетного земляка. Приємною подією 2011 р. для заповідника стало поповнення його фондової колекції фотоальбомом «Путивльское ремесленное училище Маклаковых». Цей дорогоцінний експонат подарував А.М. Горяйнов (москвич, кандидат історичних наук), який знаходиться у родинних відносинах з Маклаковими. За дорученням самого Андрія Миколайовича, який не зміг приїхати до Путивля  особисто, альбом передав його племінник Борис Леонардович Будінас (москвич, кінорежисер).

    3)    ДВОХРАМНА-ВОРОВСЬКОГО-ДВОХРАМНА

         Дана путивльська вулиця знаходиться паралельно вулиці Шевченка і розподіляється на дві ділянки. Так, перша ділянка бере свій початок від вулиці Свободи і тягнеться, довжиною 900 м, з півночі  на південь міста, де різко переривається на перехресті з вулицею Миколи Маклакова, поринаючи в невеликий спуск. Потім вона, підіймаючись, продовжується далі до перехрестя одразу з двома важливими міськими магістралями  -  вулицею Білобережною (колишня Енгельса) і проспектом Іоанна Путивльського. Друга ділянка вулиці починається від цього проспекту і тягнеться на відстані 350 м  до  Микільської гірки, у підніжжя якої несе свої води тихоплинний Сейм. Зі східного боку Двохрамної є провулок і вулиця з однойменною назвою – Набережно-Сеймська, що ведуть  в низину – аж до самого берега річки.  
    Назву «Двохрамна»  вулиця набула з 1790 р. від Покровської Двохрамської церкви, яка виникла  способом об’єднання двох церков – Покровської приходської і Миколаївської «казармської» в одну за указом Московського синодального правління контори від 11 лютого 1748 р. Попередня дерев’яна Покровська «двохрамська» церква була збудована  в 1741 р. і стояла на південному боці колишньої кам’яної сторожки. З моменту ветхості підлягала скасуванню. Проте, на прохання будівельників, була подарована з дозволу Курської духовної консисторії  мешканцям с. Веселе Путивльського повіту і туди перенесена. Нова Покровська церква була збудована в 1865 р. неподалік від старої  коштом спадкового купця 1-ї гільдії, Почесного громадянина Путивля Семена Яковича Єфремова і знаходилась на розі вулиць Курської та Кролевецької. Старожили Путивля згадують, що найменування «казармської» Покровська церква одержала тому, що була улаштована для воєнних людей того часу.                                                            
   Двохрамнаславетна історичними подіями, архітектурними спорудами, пам’ятками культового зодчествата  пам’ятниками.        
   Так, на перехресті з  Першотравневою,  знаходиться будинок  № 28 - архітектурна пам’ятка кінця ХIХ ст. (точна дата не з’ясована). Це  -  колишній розкішний маєток крупного землевласника  Путивльського повіту  ХІХ – початку ХХ століть, графа В.І. Головіна. За радянської доби тут був туберкульозний диспансер. Для потреб лікувального закладу будинок було повністю переплановано. Фасад забудови вирішено в архітектурних формах  «цегляного» стилю, характерного для доби зламу ХІХ-ХХ століть. Над дверима – вишуканий за рисунком навіс на кронштейнах з кованого заліза тонкої мистецької роботи. У таких же формах, з деяким впливом пластики модерну, виконано перила сходів ганку.  Цей дворянський  маєток має одне з найкращих архітектурних вирішень фасадів серед житлових будівель доби історизму на Сумщині. З 1984 року  будинок вважається архітектурною пам’яткою місцевого значення, але нині знаходиться в дуже занедбаному стані.                                                                 
    У Путивльському Спасо-Преображенському соборі зберігається велика ікона Святителя Миколи, яка (як стверджують старожили Путивля) належала Гірській церкві. У науковій бібліотеці Державного історико-культурного заповідника в м. Путивлі зберігається річник (1904 р.) «Курских Епархиальных Ведомостей» зі штампом  «Бесплатная народная библиотека Николо-Можайской  церкви г. Путивля». А вулиця, що проходить від міста, де за стародавніх часів знаходився Борисоглібський монастир і яка упирається в Микільську гірку, до революції називалася на честь цього храму – Можайська (в радянську добу – Островського), нині їй повернуто історичну назву - Миколо-Можайська.                 
   Четвертого вересня 1971 року на Микільській гірці, до 30-річчя  святкування партизанського руху на Сумщині в роки Другої світової війни, було встановлено пам’ятник С.А. Ковпаку – легендарному  командиру   з'єднання партизанських загонів Сумської області, генерал-майору, двічі Герою Радянського Союзу. Скульптуру народного полководця встановлено  на постаменті, що має форму зрізаної піраміди і нагадує велику скелю.  Сидора Артемовича зображено у довгому кожусі, накинутому на одне плече, смушковій папасі та з люлькою в руці. Він, начебто, вдивляється в безкраї присеймські простори. Пам’ятник добре вписався в  місцевість, що його оточує, і став однією з головних містобудівних домінант у краєвиді міста. Автори монументу: скульптори – народний художник СРСР М.Г. Лисенко та В.В. Сухенко, архітектори – А.Ф. Ігнащенко та С.П. Тутученко.           
    Восени 2011 року, з нагоди святкування 70-річчя партизанського руху на Сумщині, на Микільській гірці було відкрито партизанську алею з відображенням на мармурових плитах важливих етапів  боротьби ковпаківців з нацистськими окупантами в роки Другої світової війни. Кожен з нас, дорослих, ступаючи на цю алею, начебто відчуває на собі з того часу велику відповідальність за збереження миру та спокою на рідній землі.
    У листопаді  2008 році на Двохрамній, під час прокладання вуличної водогінної траншеї, на глибині 1,4 м  було виявлено цікаві знахідки: напівземлянку та гончарну піч з глиняним посудом, що характерний для кераміки Середнього Подніпров’я другої половини ХІІІ-ХVст. Серед керамічного матеріалу було знайдено фрагмент горла амфори з ручкою і денце гончарної посудини спеціального призначення. Знахідки пов’язані зі смолокурним виробництвом у місті.
    У 1923 р. Двохрамну першою в місті з вулиць перейменували, присвоївши їй ім’я державного і партійного діяча Вацлава Вацлавовича  Воровського (1871-1923) – першого радянського дипломата, посла   в скандинавських країнах. У 2016 р.  вулиці повернуто  історичну назву – Двохрамна
.                          
    4)    Пісня «Ярословна» у виконанні Мосальової Н.

    Про пам’ятки, визначні місця, історичні події Путивльщини складають вірші, пісні, вироби мистецтва. До вашої уваги Москальова Наталія з піснею «Ярославна».

    5)       НАБЕРЕЖНА - КОВПАКА

    Іменами уславлених партизанських ватажків Сумщини часів Другої світової війни названо після Перемоги п’ять путивльських вулиць: Ковпака, Руднєва, Базими, Коренєва та  Партизанська.                                             
    Героїчна боротьба партизанів у тилу ворога – одна з найяскравіших сторінок Другої світової війни. Це був всенародний рух опору, породжений прагненням захистити честь і незалежність Батьківщини, життя та свободу співвітчизників. У часи воєнного лихоліття Путивльський край став на захист рідної землі.
    Відомо, що восени 1941 року на Путивльщині, у Спадщанському лісі, сформувався і почав бойову діяльність Путивльський партизанський загін, який, згодом, став ядром могутнього Сумського партизанського  з’єднання  під командуванням  Сидора Артемовича Ковпака та Семена Васильовича Руднєва. Партизани Сумщини у 1941 - 1944 роках, на окупованій нацистами території, здійснили ряд бойових рейдів: по Сумській області, на Правобережну Україну, Карпатський, Львівсько-Варшавський та Німанський. Партизанські рейди викликали смертельний жах у гітлерівців. За голову С.А. Ковпака окупанти обіцяли щедру винагороду.                                                  
   За три роки бойових дій ковпаківці завдали окупантам великих матеріальних збитків, значних втрат живої сили і техніки, а також суттєво дезорганізували ворожий тил. За мужність та героїзм, проявлені в ході бойових операцій, десять партизанів-ковпаківців удостоєно звання Героя Радянського Союзу.
    На початку 1944 року з’єднання було реорганізовано в Першу Українську партизанську дивізію імені двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора С.А. Ковпака. Її подальший героїчний шлях  проліг на Сан і Віслу,  Німан, аж до кордонів Східної Пруссії.         
   Тернистий, але славний шлях пройшли партизани, виконавши свій обов’язок перед  Батьківщиною. Витримавши іспит на міцність, силу духу, народні месники заслужили вдячність і повагу багатьох поколінь. У 2001 році Указом Президента України Л.Д. Кучми встановлено День партизанської слави, який щорічно відмічається 22 вересня.
    Серед особового складу Путивльського партизанського загону знаходилося небагато людей, які за віком мали великий життєвий досвід, відрізнялися витривалістю, високим почуттям оптимізму.  Ковпак, Базима і Коренєв були  людьми одного віку. Проте, незважаючи на це, вони  запалювали своїми вчинками  інших партизанів. Бійці в загоні називали їх ласкаво – «дідами».
    Отже, вулиця Ковпака в Путивлі після Другої світової війни й набула своєї назви від імені легендарного командира з’єднання партизанів Сумщини  С.А. Ковпака. До перейменування вона з давніх-давен, як згадують старожили міста, називалася Набережною, тому що знаходилася на невисокому пагорбі, що спускається  до Сейму.                                              
   Сучасна вулиця Ковпака починається  від місцевого цвинтаря, що має в місті назву «Рассказовка», і тягнеться з північно-східної частини міста на  захід, перетинаючи вулиці Глухівську, Горького, Благовіщенську, і закінчується на перетині з Благовіщенською, що поряд з навчально-виховним комплексом (гімназією). Протяжність її сягає 970 метрів. Від неї беруть початок вулиці Молченська і Монастирська. Вулиця Ковпака забудована переважно одноповерховими будинками. Але останнім часом на ній збудовано декілька двоповерхових будинків і п’ятиповерховий дім.Вулиця має тверде асфальтове покриття, покладене ще за радянських часів.
    Легендарний Сидір Артемович Ковпак (1887-1967) народився в селищі Котельва Охтирського району Харківської губернії (нині Котелевського району Полтавської області). Ще з молоду його життя було насичене боротьбою та несподіваними поворотами долі. Почав воювати ще в Першу світову, потім брав участь у революції та громадянській війні. Мав два Георгіївські хрести.
    З 1934 року С.А.Ковпак жив і працював у Путивлі. Спочатку директором військово-кооперативного господарства, а з 29 жовтня 1935 року - начальником дорожнього відділу Путивльського райвиконкому. На цих посадах Сидір Артемович виявив себе здібним організатором і керівником, користувався авторитетом. У1939 році його обрали депутатом міської ради, а 2 січня 1940 року - головою Путивльського міськвиконкому. На цій посаді Сидора Артемовича й застала Друга світовавійна. Як член райкому партії і голова міськвиконкому Ковпак займався будівництвом бомбосховища, керував ремонтом приміщень для шпиталю, брав участь у створенні винищувальних загонів, допомагав військкомату проводити мобілізацію.
    Восени 1941 р., за завданням Путивльського РК КП(б)У, очолив партизанський загін, який згодом переріс у велике партизанське з’єднання.Будучи, по суті, цивільною людиною, він за роки війни став генерал-майором і двічі удостоєний найвищої відзнаки колишнього СРСР.                                   
   С.А. Ковпак - автор книжок «Від Путивля до Карпат» (1945) і «Солдати Малої землі» (Із щоденника партизанських походів) (1964). У цих книжках Сидір Артемович описав, дивлячись крізь роки, найважливіші події як першого року Другої світової війни, так і подальші суворі роки, коли йшли бої на території спочатку нашого краю з лютим ворогом у північній частині Сумщини, в Брянських лісах, де виник цілий партизанський край, а потім описав рішучий вихід з’єднання народних месників на правий берег Дніпра та в далекі Карпати. Сторінки книг  відображають десятки бойових  епізодів, різноманітних батальних картин, відтворюють цілу галерею портретів, змальовують умови життя, поведінку людей, передаючи їх настрій, світобачення і сподівання.                          
    Для Сидора Артемовича Путивльщина стала рідною до останніх днів життя. Він часто брав участь в урочистостях з нагоди святкування ювілейних дат. Полюбляв старенький командир побродити з рушницею лісом – партизанськими стежками минувшини, посидіти біля вогнища в колі колишніх бойових побратимів.                                             
    З 1944 р. і до останніх днів свого життя С.А. Ковпак жив у Києві. У 1947-1967 рр. Сидір Артемович був  заступником Голови Президії Верховної Ради УРСР, обирався депутатом Верховної Ради СРСР ІІ-VІІ скликань, проводив велику державну і громадську роботу, допомагаючи людям. Легендарний командир  помер 11 грудня 1967 р. Похований в Києві на Байковому кладовищі.                                                                                        
   У 2011 р. телеканалом «Ера» і студією «Патерик-фільм» до святкування 70-річчя партизанського руху в Україні в період Другої світової війни було знято документальний фільм-розміркування про С.А. Ковпака «Дід».                         
   У 1971 р. на Микільськівй гірці в Путивлі народному полководцюурочисто відкрито  пам’ятник з нагоди 30-річчя партизанського руху на Сумщині в роки Другої світової війни. Автори пам’ятника: скульптори –народний художник СРСР М.Г. Лисенко, В.В. Сухенко; архітектори – А.Ф. Ігнащенко та С.П. Тутученко.
    Ім’я С.А. Ковпака носить Глухівський коледж СНАУ. У приміщенні коледжу знаходиться народний музей Ковпака.
    Сидір Артемович  Ковпак був талановитим партизанським ватажком з нестандартним мисленням, безжалісно відносився до боягузів і зрадників, суворо вимагав від підлеглих виконання наказів, але в той же час з розумінням ставився до помилок. Він був хоробрим воїном і пройшов усі важкі випробування напруженої боротьби на окупованій ворогом території, гідно виконав свій громадянський обов’язок і заслуговує добру людську пам’ять.

    6)    МИКОЛАЇВСЬКА -  ПЕРШОТРАВНЕВА

    Другою з путивльських вулиць за своєю довгою протяжністю є  Першотравнева, що простягнулася зі сходу на захід паралельно нинішньому проспекту Св. Іоанна Путивльського на 2 км 800 м.                                                     
   На генеральному «Плане Курского наместничества городу Путивлю» (1784 р.) ця вулиця мала назву Миколаївська.  Щоб зрозуміти масштаб робіт, який розпочався в Путивлі  з кінця ХVІІІ століття, треба лише порівняти новий  план міста з попереднім, середньовічним плануванням. У багатьох випадках, точками, що підказали розміщення вулиць, стали існуючі на той час храми.
   Миколаївська отримала свою первісну назву від храму Миколи Великоріцького, який і нині є архітектурною окрасою нашого міста.  Цей храм - одна з головних пам’яток архітектури українського бароко, з елементами класицизму в межах Східної України. Місцеві парафіяни віддають повагу цьому храму. Його не зачиняли для богослужінь навіть за  радянських часів.
    Ця церква також відома як храм Кам’яного Миколая. Побудована – в XVIII столітті, коштом українських козаків, які мешкали на той час у Путивлі. Як відомо, дерев’яний храм з такою ж назвою стояв у місті ще за сто років до появи його кам’яного побратима. Церква складається з храму, побудованому в 1735-1737 рр. та дзвіниці, добудованої  в 1770 р. Здалеку храм нагадує корабель.  На першому його поверсі   знаходиться «тепла церква» з низькими зведеннями, а  на другому – «холодна церква» з високим центральним верхом.     
   Варто зазначити, що зі створенням у Путивлі Державного історико-культурного заповідника, який почав діяти в 1987 році, передбачалось і створення  Музею «Слова о полку Ігоревім».  Для його влаштування й було надано заповіднику приміщення церкви Миколи Великоріцького, де стали проводитися реставраційні роботи. Проте, в 1992 році пам’ятку було повернуто релігійній   громаді. Зараз це діючий храм, який підпорядкований  Мовчанському монастирю.                                                                                   
    У будинку № 86 по цій вулиці містяться дві державні установи - «Укртелеком» та «Укрпошта». До революції на цьому місці стояв гарний будинок із червоної цегли, який належав купецькій родині Маклакових – Стефану Івановичу та Ганні Іванівні – батькам купця 1-ї гільдії Миколи Маклакова, благодійника і мецената рідного міста, свідоме життя якого пройшло в Москві. Доречно сказати, що нещодавно на старому місцевому цвинтарі, як засвідчує протоієрей Олександр Чурочкін, було знайдено мармуровий хрест, вдавлений в землю, який пролежав у такому стані майже  75 років. Коли влітку цього року його повернули на лицьовий бік, то  виявили табличку з написом, що свідчить про те, що хрест було знято вандалами з могили, яка належала батькам Миколи  Маклакова.
    Нині вулиця  найбільш відома тим, що за цією адресою розташоване адміністративне приміщення, в якому працюють районна Путивльська районна державна адміністрація і Путивльська районна рада. А до революції на цьому місці стояло розкішне купецьке обійстя, що належало меценатам Нєдосєкіним.
    Далі по цій вулиці розміщена Путивльська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1 ім. Радика Руднєва, що переїхала в нове приміщення  в 1983 році зі старої будівлі колишньої жіночої гімназії.
    Важливе історичне значення для мешканців міста має на цій вулиці будівля  районного будинку культури – колишньої Вознесенської церкви, збудованої спочатку з дуба ще в 1771 р. Церкву розібрали  на початку ХХ століття у зв’язку з будівництвом однойменного мурованого храму, з якого за радянських часів було знято дзвони, розібрано дзвіницю, дах та пограбоване багато речей.Але цей будинок не залишився в забутті. В ньому було заплановано розмістити районний будинок культури. Цей культурний осередок вперше відчинив свої двері в листопаді 1957 р. за підтримки С.А. Ковпака. Однак після пожежі, що сталася тут восени 2007 р., працівники закладу втратили  надію, що в Путивлі знову буде працювати культурна установа. Проте, меценати знайшли кошти на його відбудову. На час святкування Дня партизанської слави, 22 вересня 2013 р., районний будинок культури знову відчинив свої двері. В ході реконструкції було проведено внутрішні та зовнішні оздоблювальні роботи, відновлено зал для глядачів, сцену,  встановлено сучасне освітлення та звукову апаратуру. Однак в об’ємно-просторовій структурі будинку збереглося дуже багато архаїчних рис культового зодчества.
   Значною подією в культурному житті краю другої половини  ХIХ ст. було відкриття в місті, по вулиці Миколаївській,  фотографічного салону. Саме сюди, у власну майстерню фотографа Якова Кириловича Фесика (12.04.1867-26.06.1927), уродженця містечка Смілого Смілівської волості Роменського повіту Полтавської губернії, зверталися численні мешканці всього Путивльського повіту. Спочатку Яків допомагав у фотолабораторії дядькові, а в 1892 році двоповерховий будинок став належати особисто йому. Облаштування павільйону  було витримане в європейському стилі, на зразок німецьких фотосалонів. Яків Кирилович був неперевершеним фотомайстром. У фондах Державного історико-культурного заповідника зберігається гарна колекція фоторобіт  Якова Фесика, яку разом з великим фотоальбомом ХІХ ст. подарувала заповіднику корінна  путивлянка Ольга Аверкіївна Бабак. Старі фотографії привертають увагу не тільки як твори фотомистецтва, але й як джерело знань про життя літописного Путивля, його вулиці, мешканців,   храми, квітучі сади та розкішні обійстя ХІХ - початку ХХ ст. тощо.
   У 1920 р. представники радянської влади прийшли до Якова Фесика з метою націоналізації фотосалону. Половину будинку першого поверху майстер віддав під державне фото. А на початку 1926 р. міськрада зробила спробу відібрати будинок повністю. Однак розстатися з цим дахом над головою, де минуло все його творче життя, фотограф не зміг. Яків Кирилович захворів і  26 червня 1927 помер від легеневої кровотечі.
   Уродженцем нашого міста є хірург, доктор медичних наук, професор –  Олександр Іванович Мєщанінов (1879-1957). У 1909 році він працював головним лікарем і хірургом Сумської повітової земської управи. З 1933 року –  зав. кафедрою хірургії Українського інституту вдосконалення лікарів. Без захисту дисертації йому присвоєно вчений ступінь доктора медичних  наук та звання професора.    
    У роки Другої світової війни Мєщанінов організував підпільний   шпиталь у  Харкові. Він є автором понад 90 наукових праць. У Путивлі, на цій  вулиці, зберігся будинок № 62, в якому народився вчений. Цьому свідчить   пам’ятна меморіальна дошка з написом.                                                                        
   А поряд, у будинку № 60, де нині розміщується районний відділ освіти, мешкав відомий в нашому краї фармацевт, власник міської аптеки Георгій Людвигович Кронгардт. На протилежному боці вулиці стояв одноповерховий будинок, де знаходилась його аптека. На жаль, будинок цей знесли в 1989 р. за наказом керівництва міськвиконкому, без попередження та дозволу його нащадків, коли виникла потреба у благоустрої місцевого парку, розташованого поблизу.

   7) КОЗЬМОДЕМ’ЯНСЬКА-ЛЕНІНА-КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА

    Вулиця Козьмодем’янська набула своєї первісної назви ще у ХVІІІ столітті від дерев’яної церкви, збудованої на честь великомучеників Козьми та Деміана, що згоріла влітку 1720 року від влучення блискавки.
   У 1924 році Козьмодем’янську було перейменовано на  Леніна, а в 2016 р. -  на Князя Володимира. Міститься вона в історичному середмісті Путивля серед розрідженої одно-двоповерхової забудови і вважається важливою міською «артерією»,  де завжди багатолюдно і гомінливо. Вулиця  Князя Володимира бере початок від вулиці Свободи і проходить  від неї на відстані 1 км 300 м до проспекту Св. князя Іоанна Путивльського перетинаючи  - Соборну, Миколи Маклакова і Першотравневу.
   На вулиці Князя Володимира височіє будівля, яка відіграє композиційну роль важливого архітектурного акценту  сучасного Путивля. Це –  двоповерховий мурований дім колишньої Путивльської земської управи. Будинок закладено 1 липня 1878 року на території, купленої Путивльським повітовим земством.  Автор проекту - курський архітектор  Бауміллер. У проектуванні брав участь молодший архітектор Северин Іванович Пекалкевич. Підряд на будівництво отримав Петро Андрійович Жаріков. Будівельні роботи  завершено в 1881 році. Крім земської управи в дореволюційний час у цьому будинку розміщувались також з’їзд  мирових суддів і Присутствіє по воїнській повинності.
   Будинок вирішено в неоренесансній  архітектурній  стилістиці прямокутного плану, з виступами за основну лінію переднього й дворового фасадів. Має два основних поверхи, мансарду та два підвали з входами знадвору – у північно-західному й південно-західному  кутах  будинку. Первісно розпланування першого поверху було анфіладним (нині коридорне). У центрі корпусу міститься вестибюль, розчленований приземистими арками, та сходова клітина з парадними сходами. Розпланування другого поверху також анфіладне, з двосвітним залом зібрань по центру.   Фасадний декор збагачує невеликий чавунний ганок у вигляді балдахіна над входом, що спирається на чотири спарені колони.                                 
   Ця споруда пов’язана з переломними моментами в житті міста й повіту. Тут 1 грудня 1917 року відбулося засідання Путивльського земства, на якому було ухвалене рішення визнати владу Української Центральної Ради. За радянської доби тут були різні установи, в тому числі виконавчий комітет Путивльської міської ради.
    Будинок земської управи в Путивлі є одним із досконалих  архітектурних витворів серед громадських будівель доби історизму на Сумщині. З 1984 року він потрапив до числа пам’яток архітектури місцевого значення з охоронним № 83.       
    Сьогодні в цьому будинку розміщені: Путивльська міська рада, Путивльське районне управління юстиції, відділ Державної реєстрації актів цивільного стану, Державна нотаріальна контора та відділ архіву Путивльської районної адміністрації
   На цій вулиці знаходиться мурований одноповерховий будинок, який своїм дивовижним переднім східним фасадом виходив на вулицю Князя Володимира (нині – у глибину двору). За своєю композиційною роллю він є рядовим об’єктом, що формує архітектурне середовище (автор проекту невідомий). Збудований наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. як дворянський особняк колишнього прокурора Кетріца. За  радянської доби тут містилася дитяча музична школа, для потреб якої будинок був повністю перепланований.                                                                                       
   Нині вулиця Князя Володимира – важлива магістраль міста, багатолюдна і гомінлива,  де знаходяться різні важливі державні установи: Фонд соціального страхування України, прокуратура Сумської області, ВАТ «Державний Ощадбанк України», Путивльський  відділ земельних ресурсів, Державне управління екології та природних ресурсів, районний відділ Державної виконавчої служби Путивльського районного управління юстиції. Разом з тим, тут працюють сучасні магазини, школа-інтернат  І-ІІ ступенів, дитячий садочок № 4, біля міської ради знаходиться дитячий майданчик для дітлахів. Вулиця забудована одноповерховими житловими будинками і багатоповерхівками, де проживає значна кількість місцевих жителів.                                                                                             
   Приємною цьогорічною  новиною для міста стало встановлення 15 квітня на розі  вулиці Князя Володимира та проспекту Св. князя Іоанна Путивльського скульптурної композиції з зображенням двох білосніжних ангелів. Це – дорожній покажчик напрямків руху до двох місцевих святинь міста – Путивльського Різдва Пресвятої Богородиці Мовчанського Печерського жіночого монастиря (ліворуч - із зображенням ікони Мовчанської Пресвятої Богородиці) і до Спасо-Преображенського собору (праворуч - із зображенням ікони Путивльської Божої Матері). Ініціатор проекту - міський голова В.В. Волков. Автори і виконавці робіт  скульптори із Шостки – О.В. Забєлін і А.Є. Єленик. Висота композиції – 3 м 60 см, вага – 3 тонни.
         Вулиця Князя Володимира вирізняється  гарним сучасним виглядом і чистотою.
 
    ІІІ. Заключна частина

    1)    Виступ ведучих.
Путивлю, легендарний, солов’їний,
Ти – батьківщина сонячна моя!
У золотім намисті України
Хай сяє навіки твоє ім’я!
    Старожитності Путивля, його пам’ятки та музеї, неповторні краєвиди навколишніх місць – це наше спільне надбання, збереження для нас попередніми поколіннями. І ми збережемо все це для нащадків, щою передати їм відчуття патріотизму та любові до рідної землі.

2)    Виконання пісні студентами групи.